Історія села
Серед розкішної природи на пологих зелених пагорбах ,неподалік обласного центру Рівне (за 8 км ) , у надріччі Граничної при шляху на Тучин розселений Великий Житин.
Житин названо за іменем жит (жить) , яке могло розвинутись з давньоруських наймень типу Житомер , Житогой , де компонент жит пов'язаний з словом життя , буття , як в контексті:
"Да подвижеться земная жить .В комплексі наведені імена оз начали : ,, Хай житиме мирно , ,, Нехай має життя багате".
Крім названого Житина , є в Україні споріднені формування типу Житані , Житенка, Житенці , Житне , Житнівка , Житникова.а Житин впершее згадуе грамота 1507 році зроблено запис ,, Єт біно Зетіно,” що інформує про існування уже двох Житинів , належних тоді , Рівненському замкові. Інший документ цього року знову засвідчує два Житини , розділені від півночі греблею водяного млина.Та запис 1569 року подае лише якийсь один Житин , називаючи ,, Житинських бояр, крестьян , за якими числяться певні державні повинності. Так само й описі державних границь маєтностей Олізара Мильського під цим же роком :’’ А від млина заборовського границя іде болотом під Житин котре болото ділиться на два ,, поля ‘’, межуючи від житина до Кустина.
Існують легенди про назву села Великий Житин.
Жила колись давно в наших краях княгиня Острозька. І сааме тут , на цих полях , де наше село , посіяли багато жита . Вродило воно гарно, урожайно .І поселилися тут люди .І тому , що жита було дуже багато на цих родючих землях , назвали люди своє село Житин.
Кажуть , коли ішли наше село монголо – татари , то люди тікали в ліси , викопували там землянки і ховалися від біди. А потім , як минулося все частина з них так і залишалалася там житии. Побудували собі хати і заснували новее село. Але там було менше будівель , як у Житині і назвали нове поселення Малим Житином, а наше село стали називати Великим Житином.
Акт 1596 року засвідчує , що ,, в селе Великом Житине – маєтності дворянина Прилуцького – чинили розбої грабунки спіймані ,, своевальние ’’ , іменуючи себе частиною сотні Лободи . Їх засудили до страти 30 березня цього ж року в
"Приговоре о смертной казне своевольних людей , пойманих во время грабежа села Коростятина , которим доказано било , что они именуясь сотнею войска ,, Лободи , били в деревне Житин . (,,Справочная книга о приходах и монастирях").
Отже , на території нашого села боролися загони Григорія Лободи під проводом Северина Наливайка . На честь цих героїчних боїв у центрі села встановлено пам’ятний знак з таким написом : ,, Не поспішай , прохожий ! Вшануй пам'ять українських козаків , учасників повстання під керівництвом Северина Наливайка , які у 1596 році перебували у селі Великий Житин.
Пам’ятай ,що боротьба за Незалежну Україну точилася протягом віків.
У 1648 році Читинські , Бармацькі , Колоденські селяни і Ровенські міщани покозачилися. Почалися активні виступи проти поміщиків. Грабували і громили їх маєтки , чинили їх порубки в панських лісах. На ім’я царя надійшла скарга пана Бенедикта Островського про грабіж його маєтку,розорення села Городище і вирубку лісу рівненськими міщанами і колоденськими,читинськими і бармацькими селянами 10 квітня 1649 року.
1649 року Луцький староста доносить: "Поддание и громада села Житина его милости пана старости Калуского по килкудсяд возов в час городиские ездячи , дерева на сем тисяч , а кроков , сухих дров и інших з гаев деревней , на осем тисячею возов вирубілі". Записи 18-19 ст. чітко розрізняють два Житини ( Великий і Малий ) , але з рідка фіксують назву з м’якою кінцівкою .Так і в книзі О.Цинкалівського.
У 1767 році у селі побудовано церкву святого Архістратига Михайла.
З 1853 року працювала церковно – приходська школа. Навчанням дітей займався (безместний поромщик) . Заробітна плата становила 25 рублів (карбованців) на рік. Було 15 учнів. Поділу дітей для навчання за класами або віком не було – усі вчилися разом. Старожили згадують імена вчителів –Драгомерецький , Шот , Хохловська.
Особливість побудови приміщення школи : була накрита деревяними зонтами.
Житлові будівлі , як правило , зводилися з дерева. Освітлювалося житло каганцем .
Селяни носили домотканий одяг. Взимку він доповнювався кожухами з овечих шкір .Чоботи Були рідко в кого .Бідні селяни носили личаки .Більшість селян їли з дерев'яного та глиняного посуду.
У 1900 році у Волинській губернії діяло 1823 підприємства. Але більшість їх булла невеликими напівкустарними промислами і 8,6% підприємств Мали понад 100 робітників. Переважали в основному підприємства харчової , деревообробної та легкої промисловості .
Наше село мало збудовану в 1880 році цукрівню, винокурню, а також фільоварок , земельне товариство.
У 1882 році на Всеросійській виставці у Москві звернув на себе увагу Великожитинський рафінадний завод . На заводі на той час працювало 470 людей , із них – 50 жінок і 420 чоловіків . Виробляли продукції на суму 2 мільйони царських карбованців . Це було найбільше підприємство того часу . У п'ятиповерховому будинку знаходились дві машини потужністю 250 кінських сил , соковижимальні та інші машини , кімната підприємця , інженерів , робітників. 1912 року на заводі було проведено ремонт і замінено майже всі машини . Середня заробітна плата на заводі становила 25 царських карбованців. ,, Це була достатньо велика сума на той час – згадував старожил Мельничук Лазар Іванович , який і працював на заводі.
Розтріл мирної демонстрації робітників у Петербурзі в неділю 9 січня 1905 року викликав хвилю страйків по всій Росії і в нашому краї . Страйкували робітники Житинського цукрового заводу .
Під впливом робітничих рухів влітку і восени 1905 року розгорнувся селянський рух на Рівненщині . Селяни самовільно рубали панський ліс , розганяли поміщицьких слуг , випасали худобу на панських землях , чинили опір поліції.
За часів панування Польщі на Україні у 1923 році на заводі 34 дні тривав страйк робітників . У 1927 році підприємець не витримав конкуренції , закрив завод , не розрахувавшись із робітниками .Це стало причиною сутички трудящих із поліцією .
Перша світова війна . Десять молодих людей були призвані в армію . Спочатку – навчання у Полтаві , потім – на фронт . Фронт на той час у Карпатах . Через рік потрапили в полон до австрійців і пробули там три роки . Після війни живими повернулися лише четверо .
Старожили Луцевська Меланія та Андрійчук Анастасія пам'ятають пана Дорнара , який мав тут великий маєток. На "гурельні" ще і досі виорюються цеглини і каміння з його будинку. А землі пана Були найкращими : якраз від гурельні і до Рівного . У пана було багато ,, фурначів '', тобто робітників . Про пана Д орнара згадують як про жорстоку , але чесну людину . Завжди вчасно розраховувався за виконану роботу .
Андрійчук Анастасія згадує , що у селі стояли донські козаки і приходилося їх годувати . Була встановлена черга , згідно якої готували їжу для козаків .
Важким тягарем на плечі селян лягали загально – державні і місцеві податки штрафи й борги які інколи перевищували вартість селянських господарств. Селяни розорювалися і ставали найманими сільськогосподарськими робітниками .Малоземелля і безземелля змушувало шукати засобів для прожиття за межами краю . Багато селян вирушило за кордон .
У 1925 році у село приїхали агенти із Канади , які вербували людей на різні роботи . Погодився поїхати і Мельничук Лазар Іванович . Працював у Канаді три роки з 1925 до 1928 року . Праця була важка але , високооплачувана .
Нелегким було життя житинців і за часів панської Польщі . Поляки не любили українців . Доводилося важко працювати на землі , і майже весь зібраний урожай віддавали полякам . Тому великою радістю для народу був вересень 1939 року , коли західно- українські землі були звільнені від поляків .
Та радість була надто короткою . 22 червня 1941 року почалася друга світова війна . У цей же час гітлерівці захопили місто Рівне і Рівненський район , 1 липня Олександрію .Окупували район , встановили жорстокий режим . Як свідчать архівні документи , накази , зокрема розпорядження рівненського військового коменданта , гебіт- комісара , за ухилення від загальної обов’язкової праці допомогу військовополоненим і партизанам , за саботування поставок сільгосппродуктів фашисти кидали людей до в’язниць , в концтабори, розстрілювали , руйнували житлові будинки , грабували господарства .
За роки окупації гітлерівці зруйнували в колишньому Олександрійському районі , до якого входило і село Великий Житин , 25 сіл , електростанцію , маслозавод , 2203 господарські будівлі , 1237 жилих будинків , розстріляли і закатували 3257 чоловік , у тому числі 1320 військовополонених . На каторжні роботи до Німеччини вивезено 339 чоловік . У 1942 році були вивезені до Німеччини такі жителі села : Пасічник Федір Михайлович , Філонюк ( Трохимчик ) Надія Іванівна , Бунчук Ганна Яківна , Поліщук Сергій Хомич , Кирилюк Любов Олександрівна , Трофимчук Йосип Семенович , Мельничук Микола Степанович , Собурай Василь Остапович , Мельничук Андрій Михайлович ,Поліщук Григорій Степанович .
Велика Вітчизняна війна залишила глибоку рану у долі та пам’ яті дитинців . Ті , хто був призваний до армії у перші дні війни , потрапили на фронт , загинули . У свої хліборобські руки , що тримали вміло плуг та косу , змушені були взяти зброю . Не навчені військовому ремеслу , падали наші солдати на полі бою .
У центрі села височить обеліск "Воїнам – односельчанам які, загинули у роки Великої Вітчизняної війни", а порад стоїть меморіальна плита, на якій викарбувані імена тих, хто загинув за наше мирне життя. Пам’ятник невідомому солдатові та дві стели доповнюють цей ансамбль. Це святе місце для кожної людини. Тут покоїться прах воїнів – визволителів села.
Багато з них лишилися невідомими , бо ще у кінці сімдесятих років на полях обабіч села були знайдені рештки тіл невідомих воїнів і перезаховані на цьому на цьому священному місці .
Минають роки . Відходять від нас ветерани учасники тих далеких днів . Все менше стає солдатських вдів . А ті , що залишилися – старенькі , немічні – 9 травня , у День Перемоги , все ж приходять до пам’ятника , щоб сльозу непрохану змахнути , згадати і пам’яттю пережити усе пережите . Збираються щороку люди, молодь, діти , щоб віддати данину шани за мирне життя . Святковими салютами 9 травня 1945 року було відмежовано воєнне лихоліття , яке назавжди відійшло в історію , від прийдешніх мирних днів.
Подекуди приходили ще похоронки та вже верталися з війни солдати . Їх імена навічно вписані в історію країни, в історію села.